Щороку, у третю неділю травня, в Україні вшановують День пам’яті жертв політичних репресій.
Опубліковано 21 травня 2023 року о 09:15
День пам'яті встановлено окремою датою на підтримку ініціативи громадськості "з метою належного вшанування пам'яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, відродження національної пам'яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства та у зв'язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937 – 1938 років".
Раніше репресованих згадували разом із жертвами голодоморів відповідно до Указу Президента Леоніда Кучми від 1998 р., і лише в сумні 70-ті роковини Великого терору 1937-1938 рр. його жертви нарешті матимуть свій день вшанування, з чим можна привітати всю Україну та, особливо ще живих колишніх репресованих та родини безневинно загиблих.
На початку 30-х років упокорена репресіями та голодом Україна вже лежала під чоботом Сталіна. Однак її треба було позбавити й голови. Після інспірованого Сталіним вбивства С. Кірова 1 грудня 1934 р. ЦВК СРСР схвалив постанову "Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів". Згідно з нею на все "слідство" відводилося 10 діб. Участь захисника, прокурора та й самого звинуваченого, оскарження вироку та клопотання про помилування не передбачалися, а вирок виконувався негайно після його винесення.
Уже 4 грудня газета "Правда" повідомила про викриття "терористів". Негайно розпочалися арешти інтелігенції, зокрема, української, яка, за висловом Сталіна, "не заслуговує на довіру". Перші смертні вироки були винесені і виконані вже у грудні, зокрема, у будинку НКВС УРСР, де 13-15 грудня 1934 р. були розстріляні письменники Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Іван Крушельницький, Олекса Влизько, Кость Буревій та інші.
"Українізація" захлинулася в крові. Наївні її провідники, що насмілилися уявити собі український варіант комунізму, пішли "українізувати" Сибір і Соловки.
2 липня 1937 р. розпочалася наймасовіша за всю радянську епоху "єжовська чистка" суспільства. Цього дня була схвалена постанова Політбюро ЦК ВКП(б) П 51/94 "Про антирадянські елементи". На її виконання 5 серпня 1937 р. був виданий наказ НКВС СРСР №0044, який започаткував операцію масових чисток. На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І і ІІ категоріями (І – розстріл, ІІ – ув’язнення, співвідношення 3 до 1).
До 15 листопада 1938 р. – дати припинення операції за рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) – «особливі трійки» без суду винесли 681 692 смертних вироки, які були виконані негайно. Більше як 1 мільйон 700 тисяч осіб було відправлено у табори. На сьогодні офіційно встановлено, що в період "великого терору" було репресовано близько 3% населення СРСР.
З них за політичними мотивами близько 2,5 млн. осіб, або 1,6%.
Сталінський режим нищив Україну з особливою ретельністю і масштабністю. На українській землі здійснювалося планомірне знищення українства. Понад 2 мільйони 800 тисяч осіб стали жертвами розкуркулення й депортацій з України, що тривали протягом 1935-1951 рр.
У криваві жорна репресивної машини потрапили державні та інтелектуальні лідери народу, які були творцями і носіями ідей державності 1917-1918 рр.; українське селянство – першооснова нації, джерело її генетичного коду; творча еліта, яка уособлювала собою наше зростаюче культурне відродження, та духовенство.
За даними СБУ (обсяг архівної документації щодо репресій становить 1314 томів і близько 500 тисяч кримінальних справ), у 1936 р. було заарештовано 15 717 осіб, 159 573 – у 1937 р., 106 096 – у 1938 р, 11 744 особи – у 1939 р. Тільки за 1937 р. було розстріляно 16,5 тис. осіб. Загалом до вищої міри покарання було засуджено 55 тис. 646 осіб. Від загальної кількості заарештованих протягом 1937 р. українці становили 53% (84 тисячі 944 особи), поляки – 18,8%, німці – 10,2%, росіяни – 8%, євреї – 2,5%. За соціальним складом найбільше було репресовано селян – 71 тисяча 452 особи (44,8 % від загальної кількості заарештованих), на другому місці інтелігенція і службовці – 68 тисяч 87 осіб (42,7 %). Робітників репресовано 2 тисячі 519 осіб (1,6 %), військовослужбовців – 1 тисяча 873 особи (1,2 %), співробітників НКВС УРСР – 237 осіб (0,1 %). З них членів і кандидатів КП(б)У – 6 518 (4,1 % від кількості репресованих).
До кінця 1938 р. було арештовано майже все республіканське партійне керівництво. З усіх колишніх керівних кіл КП(б)У залишилися лише О. Бойченко, член ЦК КП(б)У, який згодом став українським письменником, та Г. Петровський – він доживав свого віку на скромній посаді заступника директора Московського музею революції. У 1938 р. Український уряд встиг повністю змінитися – звісно, не з власної волі – аж два рази. Деякий час Україна взагалі не мала голови Раднаркому, а в українському ЦК не існувало кворуму.
В урочищі Сандармох "в обычном месте расстрелов" на півдні Карелії напередодні 20-ї річниці Жовтневої революції, 27 жовтня та 1-4 листопада 1937 р. було виконано смертні вироки 1 111 в’язням Соловецького табору особливого призначення.
Серед них близько 300 були з України: історик Матвій Яворський, професор філології, поет-неокласик Микола Зеров, режисер Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, міністр освіти УНР Антон Крушельницький і його сини Остап (24 роки) та Богдан (31 рік), міністр фінансів УРСР Михайло Полоз, письменники Михайло Козоріз, Мирослав Ірчан, Олекса Слісаренко, Валер’ян Поліщук, Павло Филипович, Григорій Епік, Михайло Яловий, Валер’ян Підмогильний, Марко Вороний...
Це були молоді та середнього віку люди, які ще створили б неоціненні духовні скарби, володіючи якими, українці стали б урівень з іншими цивілізованими народами. Дехто з них жив би й сьогодні. Сама присутність таких людей у суспільстві зробила б його кращим. Але постріли холоднокровного ката змінили хід української історії.
Хвиля репресій не оминула й Дніпропетровщину.
Навесні 1937 р. НКВС сфабрикував всесоюзну справу "фашистської організації професури". У Дніпропетровську заарештували директора гірничого інституту П.І. Герасимова, професорів С.С. Гембіцького, І.П. Бухинника, А.С. Гутта, А.І. Малиновського, Г.Є. Євреїнова, ректора державного університету М.Г. Куіса та його наступника Г.М. Єфімова, професора О.С. Реву, директора фізико-технічного інституту В.С. Фінкельштейна. Усіх їх засудили до розстрілу.
У другій половині 1937 р. акцент у репресіях робився на «націоналістичний» ухил. Лише чудо врятувало від арешту Д. Яворницького, який уже розроблявся місцевими чекістами як "натхненник українського націоналістичного підпілля".
Протягом 1937 р. на Дніпропетровщині було ув'язнено 427 служителів культу. Відповідно до наказів НКВС у краї проводилися масові арешти представників національних меншин: іранців, німців, румунів, латишів, греків та ін.
Нова кампанія терору 1938 р. вже була націлена й на простих громадян. Селян масово звинувачували в розхитуванні радянської влади. НКВС у багатьох селах і навіть на хуторах розкривала "контрреволюційні націоналістичні українські організації".
Загалом пік репресій на Дніпропетровщині припав на друге півріччя 1937 – першу половину 1938 p., коли в області з населенням менше 3,5 млн. осіб заарештували майже
30 тисяч громадян, тобто кожного 115-го мешканця.
У 2005 р. Президентом України був підписаний Указ щодо заходів, спрямованих на посилення державної підтримки колишніх політичних в'язнів, репресованих та їх громадських організацій. Допомога цим людям має бути загальнодержавною. Дніпропетровська область має стати прикладом у цій святій справі.
В 2007 р. у рамках заходів у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору Український інститут національної пам’яті і СБУ узгодили склад постійно діючої Комісії з питань політичних репресій тоталітарного режиму проти Українського народу, до якої включено також представників МВС України, Держкомархіву України, Інституту історії України Національної академії наук, інших наукових і архівних установ. Основною метою діяльності Комісії є дослідження усіх форм політичних репресій проти Українського народу впродовж 1917-1991 рр., визначення загальної кількості постраждалих та організація вшанування пам’яті жертв.
У Галузевому державному архіві та архівах регіональних органів СБУ проаналізовано фонди часів репресій. Зокрема, опрацьовано документи оперативно-статистичної звітності радянських органів держбезпеки (1314 томів) і кримінальні справи (майже 500 тис.).
За попередньою оцінкою, у період з 1927 по 1990 рік в Україні було репресовано понад один мільйон громадян (1 млн. 67 тис. 355 осіб).
За даними МВС України, в архівних фондах Міністерства та його обласних управлінь зберігається близько 530 тис. справ на спецпоселенців, значну частину яких становлять члени сімей учасників ОУН і вояків УПА, засуджених за участь у цих організаціях, а також особи, виселені за національною ознакою (кримські татари, німці, болгари, греки та інші).
Сьогодні жодних таємниць, замовчувань та викривлень у питаннях, які стосуються політичних репресій немає і не може бути. Служба безпеки України розкриває для української громадськості та світової спільноти усі наявні у неї архівні матеріали з цієї тематики і закликає до співпраці дослідників, істориків, усіх небайдужих громадян.
Катування, розстріли невинних без суду і слідства, насильницькі депортації, фільтраційні табори, масові переслідування з політичних мотивів – здавалося, що все це з падінням радянської системи назавжди залишилося в історії. Однак, після вторгнення Росії в Україну ідеологічні спадкоємці тоталітарних режимів у Росії знову принесли ці жахіття на українську землю.
Спільно з Ukrainian Institute - Український інститут ми підготували карусель, щоб нагадати історичні факти про «Великий терор» та про політичні репресії загалом, вчинені радянським режимом, від яких постраждала Україна
Український інститут національної пам'яті