На щиті повернувся оболонський Захисник Ігор Ретинський

За традицією, на Алеї пам'яті та шани Героям Оболонського району в останню путь провели та віддали шану бійцю рідні, друзі та побратими Героя, перехожі та працівники нашої райдераждміністрації.

Шлях Ігоря Ретинського до рідного дому виявився неймовірно довгим і болісним. Майже два роки родина жила у суцільному пеклі невідомості, адже Ігор вважався зниклим безвісти за особливих обставин. 
Усі ці довгі місяці сім'я не зупинялася ні на мить — вони шукали його безперервно, стукали в усі двері, хапалися за кожну ниточку, вірили і сподівалися до останнього. Але днями надійшла страшна звістка, яка назавжди розбила серця: експертиза підтвердила, що серце воїна зупинилося ще 27 вересня 2024 року.

Народився Ігор Геннадійович у 1981році на Донбасі, у шахтарському Торецьку. Був гордістю батьків — школу закінчив із золотою медаллю, згодом здобув фах програміста і успішно працював у сфері IT. Своє сімейне гніздо він звив у шахтарській Горлівці, де у 2014 році народився його всесвіт — коханий син. Коли на його рідну землю прийшла російська окупація, Ігор зробив усе, щоб врятувати дитину від загарбників, і перевіз родину на підконтрольну Україні територію.

У 2016 році Ігор разом із сім'єю розпочав новий етап свого життя і став мешканцем Оболонського району міста Києва. Оболонь стала для них новим затишним домом, місцем, де під мирним київським небом ріс його син, де будувалися плани та мрії на майбутнє.

Служба бійця: Був навідником десантно-штурмового відділення 2 десантно-штурмового взводу 6 десантно-штурмової роти 2 десантно-штурмового батальйону 95-тої окремої десантно-штурмової Поліської бригади.

Ігор зустрів свій останній бій на Курщині, поблизу населеного пункту Медвежжя. Там, де українські десантники робили неможливе, переносячи війну на територію ворога, щоб відкинути його від наших кордонів. Це були запеклі бої на межі людських можливостей, і Ігор прийняв їх із гордо піднятою головою, до останнього подиху тримаючи стрій та залишаючись вірним кожній ноті військової присяги.

Усі, хто знав Ігоря, пам'ятають його як надзвичайно сильну та розумну людину. Він завжди вражав своєю мудрістю та твердим характером. Але понад усе на світі, понад будь-які особисті загрози, Ігор боявся лише одного — що зробить замало, що мало зможе допомогти Україні вистояти у цій страшній боротьбі.
У його серці жив один головний іспит — іспит перед власним сином і майбутнім. Він часто повторював слова, які тепер назавжди закарбувалися у нашій пам'яті: «А що я скажу сину через 20 років, коли він запитає мене: а що ти робив, коли була війна?» Саме ця чесність перед собою та велика батьківська любов вели його вперед. Він був справжнім, невідступним патріотом. Спершу віддавав усі сили волонтерству, а коли отримав виклик — без жодних вагань і сумнівів став до лав захисників, щоб особисто дати сину цю саму гідну відповідь.

"Ігор зробив усе, щоб його дитина росла вільною, і віддав за це найдорожче — своє життя. Жодні слова не вгамують біль цієї втрати. Ми висловлюємо найглибші співчуття дружині, сину, матері, сестрі та всім близьким. Сьогодні його син може з упевненістю і гордістю сказати: «Мій батько захищав Україну. Мій батько — Герой», - звернувся до присутніх Володимир Віровцев, начальник відділу з питань внутрішньої політики та зв'язків з громадськістю.

Відбулася Хвилина мовчання та віддання останньої шани бійцю.
Висловлюємо найглибші співчуття дружині, сину, матері, сестрі та всім близьким.
Вічна пам’ять і слава Захиснику!