На Оболоні попрощалися із захисником України Владиславом Рафальським

12 серпня відбулося прощання з героєм оболонцем оператором 4 відділення радіоелектронної боротьби з безпілотними літальними апаратами взводу радіоелектронної боротьби 2 роти радіоелектронної боротьби Третього окремого корпусу Рафальським Владиславом Анатолійовичем 10 серпня 1996 року народження.

Рафальський Владислав Анатолійович народився 10 серпня 1996 року в місті Коростень Житомирської області. Коли Владу виповнилося три роки, вся його сім’я переїхала до Ізраїлю, де він і зростав.

Влад був дуже щирим, усміхненим, життєрадісним і допитливим хлопчиком. Він неймовірно любив учитися, і знання давалися йому легко. Залюбки читав книжки, особливо енциклопедії, з яких постійно дізнавався про щось нове. Йому було цікаво пізнавати світ — розуміти, як він влаштований, звідки все походить і чому відбувається саме так.

У 2005 році, за сімейних обставин, Влад разом із мамою та старшим братом повернувся в Україну. Звикнути до нових життєвих обставин, які дуже відрізнялися від звичних для нього, було нелегко. Але він упорався. Напевно, це був його перший великий виклик.

Його щирість і дружелюбність допомогли знайти нових друзів, які зрештою стали друзями на все життя. А зацікавленість і жага до знань допомагали в навчанні.

У старших класах Влад серйозно зацікавився всесвітньою історією та історією України. Почав досліджувати свій родовід — у цьому йому ще встигла трохи допомогти бабуся. Крім історії, його цікавили географія, фізика та астрономія. Щороку він брав участь в олімпіадах із цих предметів, а з астрономії навіть виграв обласну олімпіаду.

У вільний час грав у волейбол і шахи, але, звісно, найбільше любив футбол. Це був його улюблений вид спорту. У всіх цих видах спорту Влад брав участь у шкільних змаганнях.

У 2014 році Влад закінчив Поліський ліцей. Дуже гарно склав ЗНО і подав документи одразу до п’яти різних вишів. Але обрав Києво-Могилянську академію, тому що, як він казав: «Могилянка — це не тільки про знання, це — спільнота людей, об’єднана одним світоглядним баченням».

То були важкі, переломні роки для нашої країни. Особливо сильне враження на Влада справили новини про Іловайську трагедію. Він навіть збирався піти у військо замість навчання.

Напевно, саме тоді Влад остаточно усвідомив себе Українцем. Поза навчанням він почав глибоко вивчати історію України, намагаючись зрозуміти не лише минуле, а й те, що відбувалося з його країною просто на його очах.

Навчання в Могилянці давалося йому нелегко. Були невдачі, розпач, зневіра у власних силах. Але Влад не звик здаватися. Він докладав багато зусиль і часу, щоб надолужити прогалини в знаннях. Якщо чогось не знав — вивчав. Якщо чогось не вмів — учився. Йому було важливо зробити справу добре.

А одного дня, у 2017 році, посеред третього курсу навчання Влад вирішив, що школярі в Непалі потребують його допомоги, і долучився до міжнародної місії ООН. Разом із ним там були волонтери-однолітки зі США, Австралії, Китаю, Нової Зеландії та інших країн.

Півтора місяця Влад викладав у школі всесвітню історію та географію.

Перед початком місії всім її учасникам запропонували привезти із собою щось найважливіше й найцінніше зі своєї країни. Влад узяв із собою український прапор, який отримав на виставці про війну на Сході України в Музеї Києва — за донат для тоді ще батальйону «Азов».

Там, у Непалі, він розповідав про Україну, про її історію та про війну. Розповідав людям з іншого кінця світу про свою країну — ту, яку дедалі більше пізнавав і яку дедалі сильніше любив.

Згодом Влад навчив своїх нових друзів-волонтерів вигукувати:«Слава Україні!»

На четвертому курсі, працюючи над дипломною роботою, Влад зацікавився тематикою Близького Сходу. Взявся за вивчення арабської мови, щоб мати можливість працювати з першоджерелами.

Після отримання диплома бакалавра політології його дипломна робота стала поштовхом до більш глибокої наукової праці. Над нею Влад працював у вільний час — «для себе», як він казав. І додавав, що, можливо, колись опублікує все це окремою книгою.

У нього було багато інтересів, багато планів і багато того, що він ще хотів дізнатися, зробити, дослідити.

А потім сталося 24 лютого 2022 року.

До війська Влад приєднався безпосередньо восени, але ретельно готувався до цього заздалегідь: проходив навчання з тактичної медицини, курс зі стрільби.

Він завжди мав бути ретельно підготовлений. Брався за справу лише тоді, коли був упевнений, що зробить її на сто відсотків.

Саме тому він обрав один із найкращих підрозділів — щоб максимально приносити користь своєю службою і зробити свій внесок у Перемогу. Так само, як це робили його діди та прадіди під час Першої та Другої світових воєн.

У Влада, як і в кожної людини, були свої мрії та плани. Він ще мав стільки всього зробити. Можливо, колись дописати свою працю про Близький Схід і видати книгу. Побачити, як змінюється його країна. Дізнатися ще безліч речей, які він так любив пізнавати. Зустрітися з друзями, яких знав усе життя. Просто жити.

Але цим мріям не судилося здійснитися.

Ворог холоднокровно поцілив і безжально вбив їхнього носія.

Владислав не дожив до свого тридцятиріччя десять днів.

Йому назавжди буде майже тридцять.

Майже тридцять — це назавжди залишитися тим самим щирим, усміхненим, допитливим хлопцем, який хотів знати про світ якомога більше. Тим, хто читав енциклопедії, досліджував історію, шукав своє коріння, вивчав мови, розповідав людям у далекому Непалі про Україну, навчав їх говорити «Слава Україні!» і зрештою сам став на її захист.

Він дуже любив знання. Любив людей. Любив Україну.

І він зробив усе, що встиг, щоб бути їй корисним.

Владиславу назавжди буде майже тридцять.

Але назавжди залишиться його тридцятиріччя, якого він не зустрів, — і життя, яке мало бути ще довгим.

Пам’ять про нього — про його доброту, допитливість, силу, любов до знань і України — залишається з тими, хто його знав і любив.

Вічна слава та низький уклін Герою!