У День Героїв Небесної Сотні пригадуємо події Майдану із вдовою загиблого Андрія Цепуна — Юлією Цепун. Журналістці «Вечірки» вона погодилась розповісти про події, які назавжди змінили життя їхньої сім’ї.
Рівно сім років тому киянка Юлія Цепун востаннє бачила свого чоловіка живим. Пізно ввечері 20 лютого 2014 року Андрій Цепун разом з іншими активістами блокував в’їзд в столицю з боку Гостомельської траси. Дорогою додому його забили до смерті… Без батька залишився їхній син Владислав, якому на той час було всього 8 років. 21 листопада 2014 року Андрію Цепуну було присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
На момент загибелі Андрію Цепуну було 35 років (фото: із сімейного архіву)Ми зустрілись із Юлею у Київському міському центрі допомоги учасникам АТО. Активна, усміхнена, відкрита — перші асоціації, які виникають при знайомстві з жінкою. Сьогодні вона майже без сліз згадує події семирічної давності та може їх аналізувати. Каже, що навчилась жити із болем і змогла прийняти свою історію. Хоча після втрати чоловіка, зізнається, зовсім не хотіла жити і була за крок до самогубства…
«ЖИТТЄРАДІСНИЙ, ЦІЛЕСПРЯМОВАНИЙ, ЦІКАВИЙ — ДЛЯ МЕНЕ КРАЩОГО НЕ ІСНУВАЛО»
— Юлю, а яким був Ваш чоловік?
— Андрій був дуже щирою і відкритою людиною. Я завжди жартувала, що він як герой з мультфільму «Чіп і Дейл», тому що постійно спішив комусь на допомогу. Життєрадісний, цілеспрямований, цікавий — для мене кращого не існувало. На нього можна було покластись у будь-яких справах. Як жінка я була з ним дуже щаслива! Пригадую, любив говорити: «Те, як ти виглядаєш і як себе почуваєш, — це моє лице». Ми прожили щасливих 15 років у шлюбі, і я досі дивуюсь, як гармонійно ми сходились характерами.
Водночас у нього була дуже чітко сформована патріотична позиція, а тому коли почались події на Майдані, ще в 2013 році, ми одразу почали долучатись до підтримки майданівців. Оскільки ми тут, на місці, то постійно варили обіди, Андрій возив автомобілем на Майдан. Передавали також бензину на коктейлі молотова. Наша сім’я не стояла осторонь і ніколи не приховувала своєї позиції.
Юлія та Андрій прожили у шлюбі 15 років— Яким запам’ятався Вам останній день разом із Андрієм?
— Ближче до 20-х чисел лютого Київ трясло з усіх сторін. Почали поширювати інформацію про закриття мостів, у крамницях порожніли полиці. 20 лютого Андрій по роботі їздив на лівий берег, і, пам’ятаю, телефонувала йому, аби не затримувався і повертався додому — ми живемо на Мінському масиві. Кажу йому, що треба ще докупити продуктів… Ввечері ми простояли ще дві години в черзі в супермаркеті. Повернувшись додому, довго говорили… Я дуже емоційно це все переносила. Не могла сприйняти, що вбивають невинних людей. Говорила Андрієві, що заради дитини, яку ми так довго чекали, прошу не йти зараз у гарячі точки. Звісно, мене можна засуджувати за це, але я хочу бути щирою і не прикрашати правди.
Він начеб то й почув мене. О 22:00 ми лягли спати. Вранці прокинулась, а його нема. Я одразу насторожилась, бо в нас такого не було, що чоловік кудись йде, а я про це не знаю. Але якось намагалась не панікувати. Спочатку подумала, може, вийшов на балкон — нема. Кинулась у під’їзд, але і там його не було. Помітила, що нема ключів і документів від машини. Вибігла на вулицю, а наше авто стоїть припарковане. Помацала капот — холодний. Значить, нікуди не їздив. Десь в цей момент зрозуміла: щось лихе трапилось. Почалась якась невідворотна паніка…
«ВРАНЦІ ПІШЛА ПОСТАВИТИ В ЦЕРКВУ СВІЧКУ ЗА ЙОГО НЬОГО, А ВОНА ПРОСТО ВПАЛА»
— Як тривали пошуки? Адже в ці дні у місті були активні протистояння…
— Так, і з’ясувати обставини було ще важче. Я бігала з фотографією Андрія по усіх локаціях Майдану, просила допомоги і намагалась вхопитись хоч за якусь ниточку. Але все було марно. Тоді почала шукати по лікарнях. Зрештою, домоглася, щоб у тоді ще міліції від мене прийняли заяву про його зникнення. Навіть приїжджали слідчі додому, збирали показання та знімали відбитки пальців. Все це було як в тумані. Серцем я відчувала біду, а розумом лише з кожною хвилиною все більше і більше в цьому переконувалась. «Він не міг просто так зникнути, щось трапилось, я мушу його знайти», — постійно крутилось в голові. Знаєте, зараз, коли це згадую, сама собі дивуюсь — бо десь на духовному рівні я вже чітко відчувала, що його нема в живих. Пішла поставити в церкву свічку за нього, а вона просто впала… 22 лютого ми вже почали з Андрієвою родиною об’їжджати морги…
— Коли Ви все-таки знайшли Андрія?
— Ввечері 22 лютого, близько 19:00, ми приїхали в один із київських моргів. На реєстратурі пояснила ситуацію, зробила опис. Кажу, що шукаю чоловіка, 35 років. Мені відповіли, що до них привозили тіло чоловіка, але йому не 35 років, а десь понад 45. Впросила, щоб мене впустили на впізнання. Повідомили, що це заборонено. Тоді кажу до працівниці: «Слухайте, у вас є чоловік? Ви знаєте, де він зараз? Вона кивнула. А я свого не можу знайти…» І вона таки мені дозволила зайти… Це був Андрій. Жорстоко побитий, з численними травмами, пробитою головою, скаліченими пальцями, — він і справді аж ніяк не виглядав на 35-річного. Якось раптово постарів.Те, що відбувалось потім, дуже погано пам’ятаю. Але за деякий час мені треба було опанувати себе, бо на мені були вся організація похорону.
— Вам вдалось відтворити обставини, під час яких загинув Ваш чоловік?
— На даний момент офіційно відомо, що увечері 20 лютого Андрій разом з іншими активістами блокував в’їзд в столицю з боку Гостомельської траси. Близько опівночі пішов сам додому. Дорогою його зупинили невідомі і по-звірячому побили, внаслідок чого він помер. Тіло виявили на вулиці Верболозній… Але достеменно й досі невідомо, що було.Фактично поліція почала працювати по справі тільки через два місяці після його загибелі. І це лише тому, що я прийшла сваритись і з’ясовувати, чому справу не розслідують. Згодом я добилась, що його справу перевели у центральне управління. Але результатів це особливо не дало. Навіть, коли я сама пропонувала переглянути відео з камер спостережень, які розміщені на вулиці, мені відповідали, що це неможливо.
— Як ви повідомили синові про смерть батька?
— Ой, це було дуже важко… Можливо, найважче після самого факту втрати чоловіка. Спочатку вирішила не розповідати, але мені подзвонила вчителька зі школи, і каже, що по центральних телеканалах транслювали сюжети, однокласники знають. І що треба сказати, бо якщо хтось сторонній повідомить, то буде ще гірше. Звісно, для нього це був розпач. Жахливий розпач!
Без батька залишився 8-річний син Владислав (фото: із сімейного архіву)«СТОЯЛА НА БАЛКОНІ, ДИВИЛАСЬ ВНИЗ І МАЛА ЄДИНЕ БАЖАННЯ — СТРИБНУТИ»
— Згодом, як відомо, Ви знайшли себе спочатку у волонтерстві, а тоді й у громадській діяльності…
— Мені потрібно було кудись себе подіти. Бо справитись із пережитим було неймовірно важко. Знаю, що люди зазвичай таке приховуюсь, але в мене навіть був випадок, коли стояла на балконі, дивилась вниз і мала єдине бажання — стрибнути. Стрибнути, аби тільки не відчувати того болю і якнайшвидше бути з коханим. Напевно, мене зрозуміють лише ті, хто втрачав близьких. Тут справа не в тому — сильний ти чи ні. Емоції бувають настільки важкими, що несила терпіти. І не рятує нічого — навіть думка про дитину. Так і я була буквально за крок від фатального. Жити не хотілось. Взагалі.Тому активна громадська робота допомогла мені трохи вирватись із цього замкненого кола. Зокрема, я заснувала благодійний фонд «Майдан Гідності», згодом стала заступницею ГО «Родини Небесної Сотні». Нині також працюю в.о. начальника відділу територіальної роботи Київського міського центру надання допомоги учасниках АТО. Вже кілька років я намагаюсь від себе робити все можливе, аби підтримати родини Героїв Небесної Сотні та атовців. Це дає мені відчуття, що я рухаюсь у правильному напрямку і роблю потрібне.
— Сьогодні ви часто говорите із сином про батька, про його внесок у нашу державність?
— Говоримо, але не так часто. Син тримає багато в собі. Пройшло сім років, але біль втрати нікуди не зник. У нього й досі сльози на очах, коли чує Гімн України… Він у восьмирічному віці, здається, все розумів, а зараз — ще більше. Звісно, пишається батьком, хоч і йому дуже не вистачає Андрія. Особливо зараз, коли йому 15, і вкрай потрібна батьківська увага, «тверде» слово, як кажуть.Характером він дуже схожий на чоловіка — такий же наполегливий і навіть впертий. Знаю, що Андрій ним пишається. Я й сама намагаюсь жити так, аби там, на небі, чоловік був спокійний і гордий за мене. Бо розумію, на скільки йому — людині, яка так хотіла для нас достатку і добра — було непросто нас відпустити.
— Сьогодні мій син отримує щомісяця близько 12 тис. грн загальних виплат. Багато це чи мало — не знаю. Важливіше інше — батька йому жодні фінанси не компенсують. В принципі, як і мені чоловіка. Єдине, що може нас заспокоїти — це добробут і правильний курс нашої країни. На жаль, нинішнє керівництво держави такого відчуття не дає. Натомість вже другий рік постійно турбує думка, що такі втрати були даремними. Можливо, я помиляюсь, але мені здається, дехто й досі не особливо розуміє, чому люди кидали все і йшли тримати «стіну». Чому не повертались додому. Чому гинули. Чому дружини в холодному поту об’їжджали всі морги. Чому знаходили…побитими, мертвими. Часто про це думаю, і щоразу засмучуюсь, бо розумію, що здогадки мої правильні…Але цього не змінити, і треба напевно зосередитись на іншому. На тому, на що можемо вплинути: виховувати дітей у правильному дусі, вимагати правдивого викладання історії у школах, підтримувати один одного і ставати ініціаторами змін. Тих змін, за які боролась і помирала не лише Небесна Сотня, а усі захисники за роки війни. Бо всі вони заплатили надто велику ціну!
Національний музей Революції Гідності до річниці вшанування Героїв розмістив у місті тематичні сітілайти (фото із Фейсбуку Юліії Цепун)
Розмовляла Олена ПЕТРИШИН, «Вечірній Київ»
